Богдан – богом даний янгол-захисник
Війна, з якою загарбницька росія прийшла на територію України, забирає життя найкращих синів та дочок нашої Батьківщини. Гине молодий цвіт нації, який не встиг ще широко розкрити свої крила, сягнути до здійснення своїх мрій. Одним з українських воїнів, що загинули за наше майбутнє, є Ішимов Богдан Вадимович з позивним «Шумок», який народився 8 жовтня 1999 року в с. Бочечки Конотопського району. Мама, Ішимова Наталія Миколаївна, була продавцем одного з місцевих магазинів, тато працював на той час водієм у ТОВ «Бочечківське».
Богдан ріс спокійною, допитливою дитиною. У віці 3-х років почав відвідувати місцевий дитсадок. Ще в ранньому віці виявляв свої артистичні здібності, був активним учасником святкових заходів. Коли Богдану виповнилося 4 роки, батьки розлучилися. Наталія Миколаївна виїхала до Києва у пошуках роботи. Там працювала за фахом, а Богдан залишився під опікою бабусі Людмили Іванівни, дідуся Миколи Володимировича та прабабусі Уляни Трохимівни Яценків. У 7 років Богдан став учнем Бочечківського НВК. Хлопчик ріс добрим, чемним, проблем з його вихованням не було. Завжди виконував удома посильну роботу, допомагав по господарству. Проте, як з теплотою згадує бабуся, любив поспати, потім усе робив на бігу. Людмила Іванівна пам’ятає, як готувала його улюблені страви: смажену картоплю, пиріжки, пельмені. Незважаючи на те, що Богдан був домашньою дитиною, він товаришував з однокласниками: Стриженко Оксаною, Миколаєнком Денисом, Яценком Дмитром, Зубаль Ангеліною, дочкою місцевого священика та іншими дітьми.
У хлопця був гострий розум, гарна пам’ять, проблем з навчанням не мав. Особливо він цікавився комп’ютерними технологіями.
Після закінчення 9-го класу Богдан вступив до класичного фахового коледжу Сумського державного університету, де здобув освіту за спеціальністю «Будівництво та експлуатація будівель і споруд». Хлопець завжди намагався бути самостійним, фінансово незалежним, тож під час канікул їздив на підробіток до Польщі. У 2019 році після отримання диплома Богдан також поїхав працювати до Польщі.
Юнак завжди мав різнобічні захоплення. Йому дуже подобалося заглиблення в минуле, цікавила історія нашого краю. Тому, придбавши металошукача, він досліджував пам’ятки старовини. У нього вдома все було перекопане: двір, город, мав старі мапи на телефоні. Десь дізнався, що поміщиця Ганна Андріївна Львова, у маєтку якої зараз розміщена школа, товаришувала з художником Іваном Костянтиновичем Айвазовським, вірив, що десь можуть бути сховані його картини. У віці 16 років Богдан відвідав Чорнобильську зону. Його приваблювали незвичні місця, він там отримував адреналін. Мріяв ще раз побувати у зоні відчуження. Ще одним хобі стала гітара. Він самотужки навчився грати на цьому інструменті. Під час проходження строкової служби відточував свою майстерність гри. Навіть там, де воював, знайшов гітару та продовжував практикуватися. Для саморозвитку любив грати у покер. Із кулінарних уподобань у нього були солодкі страви. Дуже любив морозиво, міг з’їсти 3 пачки за раз.
У 2019 році Богдана призвали на службу до лав Збройних сил України, яку проходив у м. Стрий Львівської області у ракетних військах. Служив самовіддано, отримував нагороди. Після закінчення служби хлопець повернувся до цивільного життя. Деякий час працював на пилорамі у с. Сахни. Потім знову поїхав працювати до Польщі, проте цього разу з коханою дівчиною, конотопчанкою, з якою познайомився по-сучасному – через мережу Інтернет. Із розповіді Анастасії, дружини Богдана, спочатку вони ставили «вподобайки» одне одному, потім якось у грудні Богдан їй зателефонував. Відтоді розпочалося їх знайомство, а з кінця лютого вони активно спілкувалися, далі вже з’явилися почуття. Уперше зустрілися вони в Києві, коли Настя проходила практику під час навчання у Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова. Перед демобілізацією Богдан перебував на військових навчаннях, але щовечора вони переписувалися з 18-ї до 20-ї години, то був їх особистий час. Після строкової служби молоді люди зустрілись у Конотопі ввечері 9-го квітня 2021 року. Настя, як справжня жінка, запізнилася на 20 хвилин, але Богдан дочекався. Того ж вечора зізнався у коханні, йому було на той час 21 рік, їй – 19.
У травні тато Анастасії Андрій Миколайович П’ятниця захворів на коронавірус. Хвороба проходила важко, він був на межі життя і смерті. У той час Богдан працював у с. Сахни, проте на вихідних приїздив до Насті. Він дуже допомагав її сім’ї, виконував усю чоловічу роботу. Коли батько одужав, Настя та Богдан вирішили їхати працювати до Польщі разом.
20 серпня закохані перетнули українсько-польський кордон. Працювали вони на великому логістичному складі, було фізично і морально важко. У березні 2022 вже збиралися повертатись. Але раптом 24 лютого о 5-й ранку за польським часом пролунав телефонний дзвінок від мами Насті, яка сказала: «Війна». На роботу не вийшли, спочатку була паніка, був страх, що рідних повбивають. «Під кулі я тебе не повезу», – сказав Богдан. Він переймався не за себе, а за кохану, говорив: «Якби не було тебе, я був би там з першого дня війни».
Після повернення до України 16 травня Богдан готував дівчину до того, що його заберуть воювати, переконував учитися жити без нього. У Києві лунали тривоги, то було страшно й незвично. Коли повернулися додому, стало легше. Богдан відразу ж почав працювати на пилорамі. У липні йому зателефонували з Бочечківської сільської ради та попросили зайти до військкомату. Настя його відпускати не хотіла. Але Богдан сказав: « У мене руки-ноги є, мені все одно доведеться. Станеться те, що має статись».
З 27липня до 27 серпня Богдан проходив навчання спеціальній військовій підготовці у Великій Британії. Згодом перебував на навчаннях у Старичах (Західна Україна). Наприкінці жовтня його направили до 3-ї окремої штурмової бригади, підпорядкованої полку «Азов». З жовтня по січень проходив медичні курси. Він «кайфував» від цього, пишався, що навчається у дуже розумних та досвідчених людей. Там підіймали дух воїна, у нього горіли очі, адже це дуже велика відповідальність – бути медиком. «Я готовий, я хочу знати, як допомогти собі та товаришам у випадку поранення», – говорив Богдан. Він також пишався своєю військовою формою, не знімав її навіть удома.
26 грудня воїн отримав відпустку на 5 діб. Наступного дня він зробив Анастасії пропозицію руки та серця. 28 грудня вони одружилися, а 29 – обвінчалися. Це був дуже значимий крок у житті Богдана. Пишався, що одружений, говорив: «Хай усі бачать, що я – чоловік». На війні носив обручку на ланцюжку на шиї. Новий 2023 рік молодята зустріли разом, а вже 1 січня Богдан поїхав на Схід. 7 січня їх бригаду відправили на Донецький напрямок. Телефонував рідко: доба бойових завдань змінювалася двома добами відпочинку в розташуванні, або дві бойових, чотири – відпочивали. Так тривало до квітня.
Усім відома людяність українських воїнів та їхня турбота про братів наших менших. Ось і в бригаді Богдана з’явилася «бойова» собака, назвали Гільзою. Вона розділяла з хлопцями складнощі воєнного життя. Воїни піклувалися про неї, адже розуміли, що у тому пеклі потрібна така жива душа, щоб не зійти з розуму.
11 квітня, у вівторок, Богдан отримав відпустку, приїхав додому. Тоді говорив Насті: « Не плач, я не хочу твоїх сліз». І ще: «Мене лякає тиша. Це найстрашніше на війні, ти не знаєш, чого очікувати». Провели 8 діб разом, тривала прохолодна дощова погода, тільки в останній день виглянуло сонечко. «Богдан дуже не любив холоду, одягав по 2 штанів», – згадує Настя. Знову поїхав на кляту війну 18 квітня, пройшов медичні курси досконало. Телефонував по 20 разів на день, після бойових завдань відпочивав. Збирався приїхати у відпустку на літо, будував плани. Побратими шанували Богдана за щиру посмішку, за жарти та відкрите серце. Бувало, командир взводу, теж Богдан, позивний «Ліон», запитає, коли їдуть на завдання: « Ну що, «Шумок», як сьогодні буде?» І Богданові передбачення справджувалися. Він вірив у Бога, у долю. Набив собі татуювання на руці «Компас смерті» (щоб не блукати у потойбічному світі), на пальцях – руни (щастя, добробут, інше). Його три рази уберігало на війні. Одного дня довелося самотужки вибиратися із кліщів, коли рація «здохла», іншим разом на Великдень, коли він був у відпустці вдома, у вікно їх фронтової казарми влучила ракета, якраз над ліжком, де спав Богдан. За третім разом було найважче. 8 травня втратили хлопця 19 років. Йшов штурм, Богданові поталанило, а побратима «підсік» мінометник і зробив з нього «фарш». Після його загибелі не міг довго усвідомити, як це: ще вранці ти пив з ним каву, а ввечері його вже нема.
10 травня виїхали вночі, щоб не «палитись». Богдан сказав: «Сьогодні «прилетить». Як загину, не плачте за мною». На жаль, його передчуття справдилися. Він загинув 12 травня на очах у свого побратима з позивним «Малий», молодого хлопчини 20-ти років. Тому було найважче, адже з Богданом вони ділились усім, спали поруч.
12 травня Анастасія була вдома, у мережі «Фейсбук» побачила допис, що Богдан загинув. Батьки Богдана про його смерть також дізналися із соціальних мереж. Набрала номер Олексія, побратима, з яким її чоловік від’їздив на війну з Конотопа. Той дав контакт «Малого». Зателефонувала, «Малий» мовчав 40 секунд, потім вимовив: «Вибач…». «У той момент у мене все померло всередині. Чому він, краще б мене…», – розповідає Настя. Кляла росію, кляне до цих пір. Потім був дзвінок від комбата: «Ваш чоловік…його немає… Так, він загинув під час виконання бойового завдання о 1-й ночі». На емоціях звинувачувала і його, чому не вберегли. «У мене забрали всесвіт, сім’ю, мрії. Скільки ще загине? Відбувається геноцид, гинуть кращі», – говорила Анастасія. Вибачалися, не могли нічим зарадити горю.
«Тіло привезла патронатна служба з Дніпра. Відкрили до грудей, очі розплющені, щелепа назовні, голова повернута, брудний. Страшно і болісно було підійти. «Олег Буряков, товариш Богдана по зброї, підтримував мене. Доторкнулася до руки – холодна. Це не він, це хтось чужий», – були думки. Дівчина усвідомила, що він мертвий. У центральному морзі віддали документи. Вона дякувала Богові, що вдача посміхнулася Богданові востаннє – тіло було ціле.
Перші три дні молода вдова не могла ні їсти, ні пити. Згадувала, як Богдан говорив, що йому байдуже, що трапиться з ним, аби тільки вона була жива та здорова. «Я на війні, бо не хочу, щоб ці покидьки прийшли на мою територію та зробили щось погане з тобою», – говорив він. Пішов на війну не заради грошей чи нагород, бо ті кошти на крові і горі, мріяв про звичайне мирне життя. Хотів придбати свій будинок, автомобіль, великого собаку, народити дітей після війни. Разом з дружиною прийшов до думки про вінчання, хотів жити з нею довго і померти в один день, а після смерті бути разом на небесах. Збирався битися з ворогом, навіть якщо б відірвало руку чи ногу. Отримала повідомлення 11 травня: «Я обіцяю берегтися, я повернуся». Не судилося. Життя молодої жінки зупинилося разом з його загибеллю. «Навіть, – говорить Настя, – наш котик Льова, якого Богдан дуже любив, був сам не свій до 9-ти днів, відчував, що трапилося нещастя. Дякувала Богові за те, що послав їй такого справжнього люблячого чоловіка з великої літери, який назавжди залишиться в її серці.
14 травня відбувся похорон. Були майже всі однокласники, полкові побратими. Поховали Богдана Ішимова з усіма почестями на Загребельському міському кладовищі на Алеї Слави поруч з іншими героями. І зараз там лежать вінки, квіти, майоріють прапори України та полку Азов. Військові побратими не забувають, телефонують, підтримують родину Богдана. Історія нас учить, що український народ завжди перемагає, коли він єдиний, коли діє разом і захищає свою волю, свою землю, своє майбутнє. Уклін і шана героям, які билися за цілісність і незалежність України та загинули на цій визвольній війні. Смерті таких воїнів як Богдан Ішимов не повинні бути марними. Майбутні покоління мають пам’ятати про них та наслідувати героїв.